Баштанська райдержадміністрація
Баштанська районна рада
Баштанська районна рада
Військові, учасники бойових дій, партизани Великої Вітчизняної війни, працівники правоохоронних органів
.jpg)
АЛЬТЗІЦЕР Аркадій Володимирович
Аркадій Володимирович Альтзіцер народився 16 квітня 1925 року в м. Дніпропетровськ. У 1941 році закінчив вісім класів середньої школи. Разом з матір’ю був евакуйований в Казахстан. Але через рік Аркадія направляють до Воронезького училища зв’язку, яке також знаходилось в евакуації. Після чотирьох місяців навчання курсантів відправляють під м.Саратов до місця формування 23-го танкового корпусу (з 07 листопада по 20 грудня 1942 року).
З 23-м танковим корпусом під командуванням Героя Радянського Союзу Ю.Г.Пушкіна, який звільняв Баштанщину у березні 1944 р., пов’язаний весь бойовий шлях Аркадія Володимировича. З ним він пройшов дорогами війни від Сталінграду до Чехословаччини.
Учасник бойових дій А. В. Альтзіцер брав участь у звільненні України, Молдавії, Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Мав поранення, але щоразу повертався у свій танковий корпус.
До 1952 року служив у лавах Радянської Армії. Після служби працював на Дніпропетровському комбайновому заводі ім.Ворошилова і заочно здобував вищу освіту. З 1961 по 2003 рр. викладав технічні науки у Дніпропетровському хіміко-механічному технікумі. Приймав активну участь у ветеранському русі, друкував свої спогади у ЗМІ, виступав серед молоді та школярів.
09 травня 2011 року А.В.Альтзіцеру присвоєно звання «Почесний громадянин міста Баштанка».
Помер у 2011 році.
.jpg)
БІДАЩУК Сергій ІвановичСергій Іванович БІДАЩУК народився 22 січня 1969 року в селі Лоцкине Баштанського району Миколаївської області у робітничій сім’ї. У 1976 році став учнем 1-го класу Лоцкинської середньої школи. Хлопчик був старанним, дисциплінованим, мав багато друзів. Сергій займався спортом, захоплювався музикою, грав на гітарі.
Закінчивши вісім класів, вступив до Миколаївського профтехучилища при Чорноморському суднобудівному заводі. Там же працював судновим слюсарем. Трудився наполегливо і добросовісно, тому невдовзі його портрет зайняв місце на заводській Дошці пошани поруч із досвідченими майстрами заводу.
Навесні 1987 року Сергія призвали до армії. Півроку служив у навчальному підрозділі Туркестанського військового округу. Коли прийшов час розподілу молодого поповнення у військові частини, Сергій написав рапорт з проханням направити його в Афганістан.
22 січня 1988 року Сергій далеко від дому відзначив своє дев’ятнадцятиліття, а через три дні за наказом разом з ротою виїхав у район бойових дій. Молодий солдат був наводчиком-оператором бойової машини. Служба проходила з бойовими завданнями.
У короткі хвилини відпочинку Сергій писав листи додому, але ні слова про важку службу і небезпеку, з якою щодня віч-на-віч.
Тієї ночі рядовий С.Бідащук на посту охороняв командний пункт. Під прикриттям темряви близько підійшли душмани і почали обстріл. Рота прийняла бій і відкрила зустрічний вогонь. Земля навкруги клекотала від вибухів. Відбиваючи натиск повстанців, Сергій був смертельно поранений і помер на полі бою. Це сталося 28 січня 1988 року.
За мужність і героїзм, проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан, Бідащука Сергія Івановича нагороджено орденом Червоної Зірки посмертно.
Вшановуючи пам’ять загиблого земляка, односельці назвали вулицю, на якій виріс Сергій, його іменем. У школі, де він навчався, відкрито меморіальну дошку, створено куточок із матеріалами про воїна-афганця. Щороку, 15 лютого в день річниці виведення радянських військ з Афганістану воїни-афганці Баштанки приїздять в село Лоцкине вшанувати пам’ять Сергія Бідащука.
Похований у селі Лоцкине.
.jpg)
МАКАРОВ Віктор ВасильовичВіктор Васильович МАКАРОВ народився 09 серпня 1946 року в селі Інгулка Баштанського району Миколаївської області в сім’ї вчителів. У 1964 році закінчив Інгульську середню школу. У 1971 році закінчив Каспійське вище військово-морське училище ім. С. Кірова, отримавши спеціальність штурмана.
З 1971 року по 1984 рік служив на Північному флоті (CРСР) на атомних підводних човнах, пройшовши всі сходинки від командира електронавігаційної групи до командира підводного крейсера стратегічного призначення.
У 1984-1986 рр. навчався у Військово-морській академії ім.М.Г.Кузнєцова – Адмірала Флоту Радянського Союзу у м.Санкт-Петербург. Потім – ад’юнктура, захист кандидатської дисертації, викладацька діяльність в академії на кафедрі тактики підводних човнів.
У 1992 році переведений до управління військової освіти Міністерства оборони України, де отримав посаду начальника Севастопольського військово-морського інституту. У 1993 році отримав звання контр-адмірал. У 1996 році переведений до Києва в Академію Збройних Сил України, де працював начальником кафедри тактики підводних човнів до 2000 року. У 2000 році звільнився в запас.
Професор В.В.Макаров продовжує викладацьку діяльність у Академії Збройних Сил України у місті Києві.
Матеріал підготовлено учнями
Інгульської ЗОШ І-ІІІ ст.
БАЛДУК Михайло АндрійовичМихайло Андрійович БАЛДУК народився 04 лютого 1924 року в с.Полтавка (нині м. Баштанка) Баштанського району Миколаївської області в селянській родині. У червні 1941-го закінчив Баштанську середню вечірню школу. В 1944 році був мобілізований Баштанським РВК на фронт. Воював у складі III-го Українського фронту 27-ї стрілкової дивізії 18-го окремого автополку автомеханіком. Визволяв міста і села України, Молдавії, Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. День Перемоги зустрів у Празі. У боях за визволення Румунії був поранений. Після війни служив у армії до 1948 року. М.А.Балдук нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня, медаллю «За відвагу», медалями «Захиснику Вітчизни», «За взяття Будапешту», «За перемо́гу над Німе́ччиною у Вели́кій Вітчизня́ній війні́ 1941-1945 рр.», медаллю Жукова та багатьма ювілейними медалями.
Після демобілізації працював на різних посадах – від шофера до керівника МКДС. У березні 1957 року Михайло Андрійович був обраний головою Баштанської сільської ради і на цій посаді пропрацював більше двох років. За час своєї трудової діяльності неодноразово нагороджувався грамотами та подяками, а також медаллю «Ветеран праці».
Михайло Андрійович – член ради ветеранів. Приймає активну участь у ветеранському русі, у громадському житті міста та району, є активним учасником хору ветеранів при районному Будинку культури, частий гість у навчальних закладах міста Баштанка.
У 2011 році М.А.Балдуку присвоєно звання «Почесний громадянин міста Баштанка».
.jpg)
ПІВЕНЬ Августа Павлівна
Народилася Августа Павлівна Півень 07 грудня 1915 року в Алтайському краї у великій і дружній родині Казанцевих. Батьки виховували 5 дітей: Валентину, Августу, Зою, Олександра та Віктора. Сестри Валентина і Гутя (так лагідно називали Августу) рано стали дорослим: майже всі роботи по господарству лягали на їхні дитячі плечі. Вони бачили як мама, Анфіса Єгорівна, працюючи головою сільської ради, практично цілодобово працювала і на роботі, і вдома, тому допомагали їй, чим тільки могли. Тато працював у колгоспі.
Тяжке горе спіткало сім'ю Казанцевих у 1931-1932 роках – один за одним померли батьки, осиротивши одразу п'ятьох дітей. Наймолодші з них потрапили до дитячого будинку.
Августа у той час навчалася у Горно-Алтайському сільськогосподарському технікумі. У 1933 році, отримавши диплом, працювала зоотехніком. Дівчина була дуже активною та ініціативною, вона домовилася з дирекцією місцевої школи, що для дорослого населення буде викладати російську мову, математику, суспільствознавство. Згодом педагогічна робота заполонила серце Августи, і вона, закінчивши педагогічне училище, почала працювати у школі. Незабаром доля завела дівчину в м.Читу, там вона і зустріла своє кохання. Бравий солдат-українець Григорій Захарович Півень не міг не помітити гарну, кмітливу, енергійну Августу. Маючи вже дитину, 3-річного Рудольфа, сім'я переїжджає на Батьківщину чоловіка – в Україну. Брат Августи, Сашко, також поїхав із сестрою у далеку степову Баштанку.
У Баштанці сім'я мешкала на вулиці Калініна, 82, разом з батьками Григорія Захаровича.
Півень А.П. влаштувалася працювати у школу вчителем російської мови і літератури, заочно навчалася у Миколаївському державному педагогічному інституті. У 1940 році народився син Валерій.
Війна увірвалася в мирне життя радянських людей, як вихор, розметавши їх у різні боки. Августа здавала екзамени в інституті, а Григорій вже тримав у руках повістку про мобілізацію в армію. Того фатального червневого дня 1941 року вони так і не побачилися, і не попрощалися...
Грізний 1941 рік змінив плани жінки. Августа стає партизанкою. На запрошення командира партизанського загону Калініченка І.Я. дала згоду піти у загін зв'язковою. „Я, громадянка Радянського Союзу Августа Павлівна Півень, вступаючи в партизанський загін для боротьби з клятим ворогом нашої Батьківщини, присягаюся боротися з фашистами до останнього подиху свого життя!"
З цієї хвилини молода вчителька стала надійною помічницею І.Калініченка. Вона старанно виконувала усі його завдання і вимагала, щоб такої роботи у неї було ще більше, ніби знала, що лише рік життя у неї від дня присяги – до дня страти.
Холодний листопад 1942 року. Августа Павлівна зі своєю подругою Грушею Степановою вирішили піти до школи, так їм захотілося зайти у світлі класи, згадати дітей. Де вони? Та школа №1 не схожа на школу. У дворі ревуть мотори, пахне бензином. Тут, у колишніх класах, живуть водії німецької автоколони, набрані з радянських військовополонених.
У школі молоді вчительки познайомилися із водієм Федотьєвим, який почав допомагати партизанам-підпільникам. У школі був радіоприймач. Відтепер партизани були забезпечені інформацією, яку щодня Августа Павлівна одержувала від Федотьєва. Партизанки почали випуск листівок. Це було єдине джерело під час війни, яке підтримувало віру баштанців у перемогу над фашизмом. Вчителька, ризикуючи своїм життям, (часто це було вночі, щоб не потрапити гітлерівцям на очі), обходила села, збираючи інформацію про боротьбу з окупантами та передавала вказівки І.Калініченка групам. Жінка активно займалася агітаційною роботою серед водіїв німецької автошколи. І коли прийшов час відправлятися на німецький фронт, майже 300 водіїв утекли: деякі залишилися з партизанами, інші, добравшись до лінії фронту, продовжували бити фашистів у складі Радянської Армії. У цьому була велика заслуга А.П.Півень.
З квітня 1943 року у Баштанці почалися арешти. Зрадник видав прізвища партизан-підпільників. Було заарештовано 54 чоловіки серед них і А.Півень. Зі спогадів сина Рудольфа: „У 1943 році мені було 7 років, а Валерію – 3. Але як зараз пам'ятаю, коли німці прийшли по маму, то одна жінка (дружина старости) показала на конюшню: „Он там її чоловік і його забирайте!" Схопили і батька. Він справді там переховувався після того, як потрапив у оточення і добрався додому. Хоча про це мало хто знав. Ми з братом плакали, тоді ми в останнє бачили своїх батьків. Тоді ж відправили до Німеччини і діда Захара. У нашій хаті поселилися фашисти, забрали корову-годувальницю. Нас із братом забрали родичі Півнів і допомогли вижити."
Два тижні допитів і знущань, але жодного слова кати не почули від мужньої жінки.
19 квітня 1943 року Августа Павлівна стояла разом зі своїми товаришами над крутим яром і не могла повірити, що зараз загине.
Загине отак безглуздо, коли тільки починається боротьба їхнього партизанського загону з окупантами за перемогу та довге щасливе життя. Невже це буде без неї? А діти, її двоє маленьких синів: Рудольф і Валера, як вони залишаться самі?
- Ахтунг! - скомандував німець, що керував стратою. Отямившись від роздумів, Августа, протиснувшись вперед, стала перед дулами фашистських автоматів і заспівала. Співала «Інтернаціонал». Люди з‘юрмилися навколо неї. Їхнім командиром стала безстрашна жінка, вчителька їх дітей, а тепер і їхня остання вчителька – Августа Павлівна Півень. Завдяки їй, вони загинули стоячи, і пісня заглушала їхню смерть. Останні слова, які кинула у вічі катам відважна партизанка, запам'ятали ті, кого зігнали дивитися на страту. «Ці кровопивці негідні того, щоб просити у них пощади. Прийде час і їхні звірячі душі зітліють під нашим сонцем. Це сонце освітить наш шлях...» Автоматна черга... Тиша...
Пам'ять – категорія жива і постійна. І ми не маємо права забувати ні імен, ні дат. Августа Павлівна прожила коротке, але яскраве життя. Вона була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня, посмертно. Їй було лише 27 років! Як же потрібно любити свій народ і ненавидіти фашизм, щоб здійснити подвиг?!
(Матеріал підготовлено учнями Баштанської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2)
БЄЛЄНКІН Іван Васильович«Нет героев от рожденья,
Они рождаются в боях.»
А. Твардовський
Історія – це пам’ять людства. А без пам’яті життя перестає бути повноцінним. Саме тому ми повинні вивчати і знати свою історію, яка залишила нам у спадок стільки важливих уроків. Одні з них варті того, щоб їх наслідувати. Інші не повинні повторюватися.
Хто залишився в народній пам’яті? Ті, хто виявив мужність, захищаючи рідну землю, інтереси свого народу. Вічної слави заслужили люди, віддані Батьківщині.
Він народився у 1920 році. До лав Радянської Армії Іван Бєлєнкін був призваний у 1940-му, де був зарахований до автобази артилерійського мінометного забезпечення боєприпасами. Служив у Північній Буковині, в гарнізоні міста Чернівці. Як і тисячі сільських юнаків, з гідністю взяв до рук зброю, навіть не підозрюючи, що доведеться застосовувати її не лише для бойового навчання…
1941 рік. Люди старшого покоління ніколи не зможуть забути перший день війни.
Надходив ранок. Червень. Двадцять друге,
Народжувався з квітів і роси.
Хтось на базар собі збирався,
А хтось травичку зранку вже косив.
Не знали ще, що тінь лягла на плечі,
Що буде боляче дорослим і малечі…
Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, громом вибухів звалився він на мирні міста і села. Неділя 22 червня 1941 року увійшла в історію як вогняна дата початку найстрашнішої війни.
Перший бій полк, у складі якого був Іван, прийняв на світанку 1941 року на українському кордоні. Трималися, як тільки могли проти озброєних до зубів фашистів. Та сили були далеко не рівними, їм вдалося утримати свої рубежі лише до 19 липня. Потрапили в оточення, долаючи неймовірні труднощі, з важкими боями вирвалися з нього, але під Вінницею знову опинилися в німецькому оточенні. На цей раз прориватися було ще важче.
В одному з боїв Івана було тяжко поранено. Однополчани винесли його з поля бою. Без лікарського втручання Бєлєнкін міг втратити зір, лишитися сліпим. Спочатку потрапив у Черкаський шпиталь, потім переправили Івана в м. Артемівськ Луганської області, далі – у Маріуполь.
Як відомо, людина починається не з дати свого народження, а з народження власної пам’яті. А тут точні дати відсутні. Є той чи інший епізод, є небо над головою, земля під ногами. І в усіх вони виглядають по-різному.
Так, мабуть, велено згори: перше осяяння пам’яті відвідує людину за щасливих обставин. Горе, кров, сльози приходять до неї пізніше – уже після того, як вона бодай краєм ока встигне помітити, що світ прекрасний. А вона встигла! Вона помітила і прекрасні суцвіття молодості, і силу здоров’я, і перше несміливе кохання…
Чи є люди, у яких перший спалах пам’яті пов’язаний із чимось гнітючим? Може такі люди взагалі не виживають, адже це майже те саме, що залишитися на все життя без сонця. Як же тоді жити?
Іван жив. Жив, щоб жити далі. У Чугуєві (після шпиталю) достроково закінчив курси механіка-водія танка Т-34. Після курсів одержав бойову машину, екіпаж і наказ – рухатися через Воронеж на Сталінград. Без відпочинку, без сну, напівголодні виконували вони своє бойове завдання.
Йшли солдати в бій із ворогом, проливаючи кров за кожен клаптик рідної землі, за кожну хату. Вони йшли до перемоги, наближаючи її ціною власного життя. Комусь із них випаде щастя пережити роки лихоліття, а комусь судилося спочивати рідним сном, так і не побачивши мирної блакиті неба. Проте їх навіки об’єднали любов до Батьківщини і мрія про її щастя.
Свій перший орден, орден Червоної Зірки Іван Васильович за мужність і відвагу отримав в 1943 році. Другий такий орден, медаль «За відвагу» та короткострокову відпустку додому одержав танкіст у березні 1944 року за звільнення Кіровограду, в якому довелося йому схоронити свого односельчанина і друга, теж механіка-водія, Станіслава Деменнікова. Серце обливалося кров’ю, коли збирався додому знаючи, що Станіславу вже не побачити своїх рідних. А село зустріло його розрухою і горем. Лише кілька днів тому – 14 березня – звідси вигнали німецьких окупантів.
Потім був Другий Білоруський фронт, участь в операції «Багратіон», форсування Західного Бугу, вступ на територію Польщі. Далі – бої за південні регіони Східної Пруссії, взяття Кеннисбергу. Іван брав Гданськ, Росток та інші міста причорноморської Померанії, де напередодні штурму Берліна точились жорстокі бої. 7 травня за мужність і героїзм І. В. Бєлєнкіна нагороджено третім орденом Червоної Зірки.
Покоління ровесників Івана Бєлєнкіна старожили називають «трипроцентниками». Саме їм випало відступати до Волги, до Сталінграду, до Кавказу. Це були бійці особливої вдачі: чи їх народила земля такими, чи їхні матері не були схожі на всіх матерів світу, чи, може, у них виробився особливий інстинкт упертості і самопожертви. Саме вони зберегли силу волі і силу духу аби направити їх для переможного руху у зворотному напрямі і знищити фашистського звіра ц його власній барлозі.
Але якою ціною? Тільки три відсотки, тільки троє на сотню з тих, хто став на захист Вітчизни у 41-му, дійшли до Перемоги 1945-го.
9 травня 1945-го. Цей день увірвався в серце, наповнив їх радістю. Здобута перемога, світ врятовано від фашизму, від відроджуватиметься життя.
Поверталися сини своєї держави в запорошених гімнастерках і зі скромними медалями і орденами на грудях.
Від рідного минулого вітру тріпотіли прапори, розгорнуті і грізні, як заграва, простелені, сиві від негоди і дощів.
- Здрастуйте, сини наші!
- Здрастуйте, - відповідали вони. Ішли люди в сірих шинелях, солдати, діти України і їхні брати, що знесли горе і розлуку, що пройшли пожарища, смерть і рани, що визволили свою Вітчизну і свій народ.
Зі спогадів Івана Бєлєнкіна:
«У 1940 році я проходив службу в армії у м.Чернівці. Там мене війна і застала.
Підчас мобілізації я потрапив до 60-ї стрілкової дивізії, у 81 окремий автомобільний батальйон, де був шофером. Коли відступали, я був поранений поблизу Вінниці. Лікуватися був направлений до шпиталю у м.Артемівськ, а пізніше до Маріуполю. Згодом приїхали покупці проводити відбір шоферів для того, щоб перекваліфікувати нас на танкістів. Ми потрапили у танкову частину, до 11 навчального танкового полку, який знаходився неподалік м.Свердловськ. Я закінчив навчання і став танкістом.
Приймав участь в обороні Сталінграда, після сталінградського оточення ми рушили у Воронезькому напрямку, згодом я потрапив до 202-ї танкову бригаду. Ніс службу у складі 2-го Білоруського фронту. І так ми потихеньку рухалися до Кіровограда. Наша танкова бригада знаходилася у прориві, оточенні, брали Александрію.
У 1944 році мені надали можливість відвідати рідних (10 діб). За цей час ми очікували поповнення, відпочивали (с.Лелековка Кіровоградська область).
Ми вирушили у напрямку на Мінськ, сформувалися у Мінській військовій частині. Коли отримали матеріальну частину, нас перекинули на прорив у 2-й Білоруський фронт. Польща, Східна Пруссія, Данциг, відсікали Прибалтику. Брали Кеннисберг. Я, до речі, був нагороджений медаллю за взяття Кеннисберга. Після цієї операції ми вирушили на Берлін. Наша задача – прорив та оточення. Нам вдалося обійти місто і 8 травня ми зустрілися з американською армією. 9 травня нас вивели з бою, так як бойові дії було повністю припинено – це була Перемога.
Найбільше запам’яталися мені бої під Сталінградом. У цей час зі мною сталася неприємність – я горів у танку, ми тільки ввірвалися в оборону, як наш танк підбили, він загорівся на ходу. Я вигукнув хлопцям: «Рятуйтеся!» Рятувалися як тільки могли, хлопці повистрибували. Я поставив танк на гашетку і за ними. На ходу через метрів 100-150 танк вибухнув. Звісно, хлопці хто поранився, хто отримав інші травми, але найголовніше те, що ми всі залишилися живі… За те, що я врятував екіпаж танка, мені було вручено Орден Червоної Зірки.
За роки війни мені доводилося воювати не менш, як з семи екіпажами. Три рази горів у танку. Нас було три везунчика – я, Пашка Антипов, Андрій Баранов. Ми до кінця війни були разом і вижили, повернулися додому.
Якщо порівнювати моє село з тим, яким воно було у 1944 році, то хочу сказати – зараз виглядає набагато гірше. У 44-му налічувалося 750 дворів, а тепер і 300 не буде. Пам'ятаю як я їхав у відпустку… До станції військовим потягом, який на станції не зупинявся, зістрибував на ходу. Правда, машиніста попросив, щоб пригальмував. Так і було, послухав. Додому прийшов глибоко вночі. Там мене чекали мама і сестра. Мого батька забрали, він потрапив під розстріл, але якось обійшлося – не розстріляли, а погнали до Німеччини. Мама і сестра не одразу повірили в те, що я прийшов. До хати я потрапив не одразу. Навіть по голосу мене не впізнали.
Крім сумних моментів була і радість. Про звільнення свого села почув по радіо, радів сильно. Кінець війни – радість. Демобілізувався не одразу. Додому потрапив влітку 1946 року.
Трохи розповім про свої нагороди. Про перший Орден Червоної Зірки я вже розповідав. Я маю три таких нагороди (Сталінградський фронт, Воронезький фронт, оборона Пруссії). Крім того, я був нагороджений двома медалями «За відвагу!».
Сьогодні я все більше думаю про те, який із боїв найбільше запам’ятався мені. Це відбувалося на 2-му Білоруському фронті, коли ми підходили до Александрії. Я перший прорвався в атаку. У мого танка була знесена башта снарядом. Двом членам екіпажу перервало навпіл тулуби, я швидко вийшов із поля бою. Мене одразу пересадили на інший танк і знову в бій…
Я пройшов всю війну на танку Т-34- це була найкраща машина на той час. Пам’ятаю, одного разу, мені вдалося розвити швидкість 60 км/год.
Практичною була вантажівка,яка називалася «полуторка».
Часто мене запитують, чи страшно було на війні? Відповім чесно «так», особливо під час боїв. А хто говорив, що не боялися – кажуть неправду. Все залежить від характеру людини. Після одного із боїв знайомий мені лейтенант повернувся з сивим волоссям. Страшно за життя. Бували моменти, коли в атаку, увійшовши в азарт про страх не замислюєшся. Думаєш тільки як ворога подолати. Це війна! Поранені, вбиті, але нічого не вдієш.
Я не люблю дивитися фільми про війну. Це мені не подобається. Одразу згадую ті страшні роки. Коли все це бачив на власні очі… Не хочеться мені навіть згадувати».
Спогади дочки Беленкіної Тамари Іванівни:
«Він не любив, коли розповідали про війну, сам про події тих років згадує неохоче. Мені було дуже цікаво дізнатися про бойовий шлях мого батька. Знаю,що війна застала тата коли йому ледь виповнилося 21.Страшна звістка про війну перевернула з ніг на голову все його життя. Настали важкі часи….
Тато три рази горів у танку. Дуже було тяжко, та віра в Перемогу, мужність, сила волі допомогли вирватися татові з пут смерті.
Три Ордени Червоної Зірки, дві медалі «За Відвагу» – це найвищі нагороди, що залишилися у нашій сім’ї. А ще тато мав велику кількість різних медалей та нагород. Минуло три роки як мій батько помер, та пам’ять про нього вічна…Велика Вітчизняна війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім’ї, до кожної оселі, до кожного серця, залишивши там вічний слід. Тато боровся і за родину, і за дім, і за власне життя. Під час війни постійно згадував рідних, домівку, рідні місця.
Одразу після війни тато одружився з моєю мамою. У1950 році народився мій старший брат, а в 1953 році на світ з’явилася і я. Він завжди вчив нас жити чесно, праведно і, я думаю, що у нас все вийшло саме так, як того хотіли батьки. Помер батько 17 січня 2008 року».
(Матеріал підготовлено учнями Явкинської ЗОШ)
(2).jpg)
ГАПІШКО Олексій Савелійович
ГАПІШКО Олексій Савелійович народився у Баштанці (Полтавці) у 20-их роках.
Закінчив льотну школу.
У роки Великої Вітчизняної війни був пілотом бомбардувальника. Загинув 26 вересня 1944 року у Болгарії (м.Бяла-Слатина) під час виконання бойового завдання.
Болгарський скульптор В.Радослав втілив образ Альоші в пам’ятнику радянському воїну в м.Пловдив.
Це ім’я в Болгарії стало легендарним, як і пісня, у якій оспівано подвиг радянського воїна-визволителя.
У травні 1971 року матері О.Гапішка було вручено пам’ятну адресу та медаль на честь визволення Болгарії. На ній напис: «В мир и бой навеки заодно».
© Баштанська районна державна адміністраціяВесь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International license,якщо не вказано інше
56101, м.Баштанка, вул.Героїв Небесної Сотні, 37
(+380)5158, тел.2-67-40, 2-68-40 (ф)
[email protected]
|
|