Децентралізація, а не федералізація. З історії федералізму

26/12/2014

З історії федералізму

Держави з федеративною формою державного устрою почали виникати разом із появою в XVII—XVIII ст. республік. Найстаршою федерацією, що досі існує, є Швейцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав - кантонів, і пройшла шлях через конфедеративний союз до сучасної федеральної держави.

На сьогодні у світі з близько 200 визнаних державних утворень налічується лише трохи більше 20 федеративних держав. Вони утворені на різних засадах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку.

У другій половині XIX ст. німецькі автори запропонували підходи, за якими суверенітетом наділено виключно федеративну державу, а не її суб’єкти. Таким чином обґрунтовувалося існування Германської імперії як єдиної держави. Пояснюючи відповідні державно-правові моменти, видатний німецький юрист Георг Еллінек сформулював концепцію, за якою складники імперії (фактично суб’єкти федерації) визначались як «несуверенні держави».

Ідея віднесеності суверенітету виключно до федеративної держави згодом була доповнена американськими авторами, котрі заперечували не тільки суверенітет штатів, а і їхній державний характер. Штати були кваліфіковані як державні утворення, які через відсутність суверенітету принципово відмінні від держави. Такий підхід є однією із засад сучасної теорії федералізму, хоча за традицією у багатьох федераціях суб’єкти мають назву держави (англ. стейт, нім. штат).

У минулому столітті набула поширення концепція кооперативного федералізму, в основу якої покладено ідею співробітництва (партнерства) між федерацією та її суб’єктами, а також між самими суб’єктами. Нерідко партнерами в такому співробітництві визнають і адміністративно-територіальні одиниці, у межах яких організовано виборне місцеве управління або місцеве самоврядування (так звані муніципальні утворення).

Ідея кооперативного федералізму знайшла відображення в законах деяких федеративних держав. Так, Конституція Південно-Африканської Республіки містить розділ під назвою «Кооперативне правління», у якому визначено принципи відносин між органами, котрі управляють на загальнодержавному, провінційному й місцевому рівнях. Такі владні повноваження визнано «взаємозалежними і взаємопов’язаними». Водночас, передбачено можливість запровадження механізмів подолання конфліктів, які, ймовірно, виникатимуть при здійсненні владних повноважень на різних рівнях.

Політико-територіальний устрій окремих країн змінюється. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918-1968 рр.), федеративним утворенням (1969-1992 рр.), а з січня 1993 року Чехословацька Федерація взагалі припинила своє існування. На її території утворилися дві унітарні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка (Словаччина).

У 1946 році була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і два автономних краї. Події кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому її вигляді, що передбачався Конституцією 1974 року. Натомість виникла нова Югославська Федерація - Союзна Республіка Югославія, суб’єктами якої стали лише дві республіки - Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб’єктів Югославської Федерації є самостійними національними державами. У 2006 році Чорногорія також здобула повну державну незалежність.

До складу Російської Федерації входять різні суб’єкти федерації: республіки, краї, області, автономна область, міста федерального підпорядкування (Москва, Санкт-Петербург), автономні округи. Ці державні утворення мають назву «суб’єкти федерації».

Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється конституцією федерації та іноді власними конституціями. В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму й Кашмір) має власну конституцію.

Суб’єктам федерації надається право у межах їх компетенції приймати закони, які не суперечать загальнофедеративному законодавству.

Конституції федеративних держав не надають суб’єктам федерації права виходу з федерації. Проте, як свідчить історія, інколи це не може запобігти відокремленню.

Так, Конституція Югославії 1974 року і Конституційний закон про Чехословацьку Федерацію 1968 року не надавали суб’єктам федерації права на вихід із неї. Проте колишні суб’єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб’єкти, провівши референдум, розірвали федеративну спілку.

Чехословацька Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих Федеральними зборами низки конституційних законів.

Політичній історії відомі й інші випадки виходу з федерації. Наприклад, розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, відокремлення Бангладеш від Пакистанської Федерації, а Сінгапуру - від Федерації Малайзії.

Нерідко спроба вийти зі складу федерації придушується федеральними збройними силами. Приклад - російсько-чеченські війни, коли чеченці намагалися утворити незалежну Республіку Ічкерія.

Всі новини →