Перше березня… 

 

Шостий день війни… 

 

Жителі невеликого містечка на півдні України, оговтуючись від жахливих новин і подій, жили надією, що скоро все минеться як примарне сновидіння і знову настане мир. Ніхто тоді не знав, що безглузда війна, розв’язана одержимим карликом, триватиме не один місяць, а Україна щодня оплакуватиме своїх синів і дочок, які поляжуть, захищаючи рідну землю. Не здогадувались тоді й окупанти, які рухались з Криму й Херсону в напрямку Миколаєва й Баштанки, що їхнє безкарне просування вглиб країни зупиниться у маленькому українському містечку, де військовослужбовці 190 батальйону 123 бригади територіальної оборони Збройних сил України за підтримки добровольців із числа мирних мешканців міста, створять їм шалений супротив, не спасувавши перед їхньою зловісною армадою. 

 

Битва за Баштанку порушила жорстокі плани противника і з впевненістю можна сказати, що змінила хід війни в кращу для України сторону.

 

Події першого березня назавжди залишаться в пам’яті воїнів, які захищали місто, жителі якого в цей час з маленькими беззахисними дітьми й немічними старенькими ховалися в холодних підвалах, з тривогою слухаючи гучні канонади важкої зброї, свист куль та снарядів. Все відбувалося за межами розуміння, неначе в сюрреалізмі. Свідомість відмовлялась приймати страшну дійсність. Хіба таке можливе у цивілізованому XXI столітті!? 

 

Військовослужбовці тероборони розповідають, що в цей день до їхнього штабу надійшло повідомлення про рух великої багатокілометрової колони противника в напрямку Явкине- Баштанка. Командування на чолі з командиром батальйону Сергієм Дорошенком та начальником штабу Андрієм Кондратьєвим прийняло рішення не відступати, а зробити все, щоб ворог зупинився. Хоча в арсеналі мали лише автомати Калашникова та гранати. Ворог же був оснащений важкою броньованою технікою, гаубицями, гранатометами, крупнокаліберними кулеметами та іншою зброєю. 

 

Попри смертельну небезпеку наші військові ладні були захищати кожен клаптик своєї рідної землі, готуючи знахабнілому ворогу партизанську зустріч. Командири згуртовували оборонців, допомагали, координували дії, а підлеглі надихали їх своїм твердим переконанням, що будуть битися до останніх сил, аби не пропустити знахабнілих і самовпевнених окупантів далі. Наші захисники не спасували і не відступили.

 

Рашисти, наблизившись до Баштанки, розбилися на дві колони, мабуть, з метою зайти в місто з двох сторін. Першими рухалися кілька танків, далі – бойові машини піхоти й бронетранспортери з особовим складом на броні, за ними – КАМАЗи й УРАЛи з гарматами. Ракетні системи залпового вогню в місто не заходили. 

 

Окупанти були налаштовані вороже. Вони першими відкрили вогонь з танків, поціливши в церкву на околиці, а потім – по наших позиціях, довівши, що не готові домовлятися, оскільки прийшли нав’язувати свій світ, а значить підкоряти й знищувати, як вони демонструють це з 2014 року. 

 

На блокпосту у передмісті оборону зайняли військовослужбовці тероборони – солдати Бакулін М.М., Коберський А.В., Кушнір С.П., Юрін А.М., Костенко І.М., Ус П.А., Ус В.А. Капуста В.В., Сільченко О.С., Черней Л.М., сержанти Мондік О.М., Зубік Є.В., Литвиненко В.В., Пісчугін О.М., Клюбченко О.А.. старші солдати Крижановський О.П., Коберський О.А., молодший сержант Лесів М.В., Шамраєв Ю.В., молодший лейтенант Спічак О.О., лейтенант Малецький І.Л. 

 

Саме ці героїчні воїни прийняли на себе перший потужний удар, сповільнивши рух колони. Тут, у нерівному бою, тероборонівці зазнали непоправних втрат, загинули їхні товариші – мужні оборонці Клюбченко О. А., Зубік Є.О., Мондік О.М.

РСЗО противника, ставши у бойове розгортання в районі злітно-посадкової смуги, райсаду та в напрямку с.Добре, хаотично обстрілювали місто, завдаючи значних руйнувань. 

 

Прорвавши блокпост, тріумфуючі агресори рушили до міста. 

 

Відчуваючи безкарність, почали вести розсипний вогонь з автоматів, не тільки залякуючи, але й холоднокровно вбиваючи. Без будь-якої на те причини. Приклад їхньої жорстокості ніколи не забудуть чоловіки, які це бачили.

 

 – Їхнє просування не було схоже на «мирний марш», як вони охрестили своє вторгнення. З перших хвилин їхнього заходу в місто ми були свідками вбивства мирного цивільного перехожого, котрий не становив для них жодної загрози. Просто йшов по вулиці. Зустріч із так званими «освободителями» вартувала хлопцю життя. А все через те, що загарбнику сподобалися його кросівки, які він холоднокровно зняв з убитого. Коли вони від’їхали, ми підбігли, щоб допомогти хлопцю, але нічим не могли зарадити, поранення було смертельним, – ділився спогадами Валерій Бабич, учасник добровільно сформованої команди мужніх чоловіків, які давали відсіч ворогові на околиці міста, а потім продовжували переслідувати їх далі, об’єднавшись із теробороною.

 

Рашисти зовсім не очікували, що в Баштанці є сміливці, які зустрінуть їх не хлібом і сіллю, а свинцевими кулями та вогнем.

 

– Ми закидали їх коктейлями, щоб якомога більше вразити. 

 

Щось потрапляло по ворогу, а щось мимо цілі, бо техніка рухалась на великій швидкості. Але ми не зупинялися. Нас обстрілювали, ми ховалися за непристосованими укриттями, що були поруч, і за можливості знову їх вражали, – розповідає Валерій.

 

Виявляється чоловіки, дізнавшись про просування ворога зі сторони Снігурівки, згуртувались і, зібравши загальними силами пальне, пляшки та інші матеріали, виготовили кілька десятків горючої суміші. У їхніх серцях вже тоді запалав вогник обурення й непокори. Українські патріоти не мали наміру відсиджуватися в укриттях і чекати що ж буде далі, вони разом з тероборонівцями вирішили стати на захист рідного містечка – маленької частинки великої України.

 

Коли коктейлі закінчилися й одна колона проїхала, а інша була на під’їзді до міста, чоловіки вирішили скористатись можливістю і проскочити до будівель, де зберігалися ящики з підготовленою запальною сумішшю, щоб поповнити свої запаси. Все це треба було робити дуже швидко, поки не зайшла інша колона.

 

– Забравши ящики, ми стали повертатися назад і зіткнулися з БТРом противника. Для нас ця зустріч могла стати фатальною, але врятувало те, що їхній кулемет був направлений в іншу сторону, і поки він розвертався, ми встигли зманеврувати й від’їхати у безпечне місце, – ділився спогадами доброволець.

 

А в цей час у центральній частині Баштанки тривав бій. 

 

Розосередившись по всьому місту, в засаді на їх чатували наші захисники, військовослужбовці тероборони – старший лейтенант Сапсай Г.А., солдати Саргсян С.Г., Лукяненко І.В., Котовський А.А. Пантелейчук М.А., старші солдати Сураєв Ю.О., Сураєв О.О., Шаршов С.О., Єршов В. Ю. Цибулька М.М., Асанавічус М.М., сержант Скидан А.С., лейтенант Лемеш О.В., молодший лейтенант Крижановський О.П., старші сержанти Коряка С.О., Коверзнєв С.Г, Дабіжа Д.В., молодший сержант Дубяга О.А., головний сержант Величко С.Ю., лейтенант Кравченко М.М., та добровольці, звичайні мирні жителі, які, взявши до рук мисливську зброю і коктейлі Молотова, допомагали тероборонівцям зупиняти колону.

 

– Я почув зі сторони будівель нехарактерні для нарізної стрілецької зброї постріли і побачив, що на окремих позиціях із засідок з мисливської зброї здійснюють вогонь звичайні жителі міста – ділиться спогадами начальник групи цивільно-військового співробітництва тероборони Максим Кравченко.

 

 – До мене звернувся чоловік і запропонував коктейлі Молотова. Я сказав, що поки постріляємо з іншої зброї. Тоді цей чоловік не розгубився і почав сам кидати пляшки в сторону противника, – ділився військовий.

 

Серед захисників було небагато тих, які мали за плечима бойовий досвід, переважна більшість – це чоловіки, які ще вчора навчали в школі дітей, кермували транспортом, вели бухгалтерію, вирощували хліб, займалися бізнесом. Перед вторгненням бригаду поповнили молоді командири рот, які прийшли відразу після навчання й також не мали бойового досвіду. Для переважної більшості це був перший справжній бій, де скрізь чатувала смертельна небезпека. 

 

Військовослужбовці, які мали бойовий досвід, підказували побратимам як і коли можна маневрувати, коли вражати противника, а коли перечекати в засідці і, діждавшись слушного моменту, показати ворогам, хто є господар і що їм тут зовсім не раді.

– Ми переміщалися дуже швидко, малими групами. Невідомо звідки у нас бралися сили. Коли закінчувались боєприпаси, бігли до поліції поповнювати арсенал. Як це не дивно, але тоді не було страху за своє життя, кожен з нас думав про свою родину. Я житель Нового Бугу, моя сім’я проживає там, тому не хотілось, щоб загарбники пройшли далі. Ми шукали перші ліпші укриття, які зустрічалися на вулиці, що стали нашими позиціями для обстрілів ворога, а при виїзді з міста в сторону Нового Буга, залягли під дорогою і намагались усім, що у нас було, вразити техніку, яка безупинно рухалась.

 

Вражали їх стрілковою зброєю, була невелика кількість гранат, а коли в районі автовокзалу зупинили ворожий Урал і знайшли там РПГ зі снарядами, тоді вже «лупили» з нього. Ця зброя дуже допомогла в бою. Ми кілька разів з допомогою трофейного РПГ зупиняли колону: по вулиці Героїв Небесної Сотні, Ювілейній, на центральній греблі. Фінальну крапку поставила авіація, яка вразила окупантів на трасі Н-11 в напрямку Нового Бугу і в напрямку с.Добре.

 

Важливо те, що всі, хто згуртувався й оборонявся як міг, робили це не заради піару, адже, на жаль, є такі, яких ми не бачили під час бою, але вони розповідають про себе, як про великих воїнів, – розповів військовослужбовець тероборони Юрій Сураєв. 

Зустрівши такий супротив, деякі окупанти, які зайшли у місто, стали покидати техніку й поспішно тікати в різні сторони, а ті, які були на підступах до міста, розвернулися й змінили свій маршрут.

 

Оскільки потрібної зброї й техніки не було, військовослужбовці разом з добровольцями, багато з яких пізніше стали до лав тероборони, здобували її в бою. Серед трофеїв були КАМАЗ, УРАЛ, БТРи, офіцерський позашляховик «Патріот» і навіть дві гаубиці, які, відремонтувавши з допомогою колишніх артилеристів, нині пенсіонерів, чоловіки використали для оборони Баштанки. Гармати виставили на околиці міста в напрямку Миколаєва, бо звідти була небезпека прориву колони окупантів. 

Кілька днів чоловіки чергували біля гармат, але дякувати Богу, зброя не знадобилася. Ворог не насмілився штурмувати. 

Пізніше гармати забрали бійці 79-ої бригади, яка захищала підступи до міста. 

 

Трофейний офіцерський позашляховик також став у нагоді добровольцям Андрію Сарахману, Сергію Сокуренку, Сергію Чолаку, Івану Корнієнку, Валерію Бабичу, Віталію Карпенку та Олександру Бабичу, котрі за допомогою нього вистежили й піймали російських військовослужбовців-втікачів, які ховалися в навколишніх лісосмугах. 

 

Як розповідають учасники цих подій, від жителів с.Шляхове в телефонному режимі надійшла інформація про місцезнаходження рашистів, яких бачили неподалік села. Добровольча група за допомогою мисливців полонила їх і передала військовослужбовцям 79 аеромобільної бригади. Прикро те, що більшість полонених – кримські десантники російської армії з українськими паспортами.

 

 

Ворог відступив, але помстився за свою поразку обстрілами, руйнуваннями, вбивствами мирних жителів. Війна розлучила, відняла можливість повноцінно радіти життю, працювати, будувати мирні плани. Тому кожен сьогодні живе вірою й надією на перемогу. Мільйони українців так чи інакше наближають її, вносячи свою лепту: хтось займається волонтерством, хтось забезпечує стабільний тил, а наші захисники, зокрема 190 батальйон 123 бригади територіальної оборони Збройних сил України, наближають перемогу ціною свого життя і здоров’я. Всі вони різні за характерами, віросповіданням, професією, захопленнями, але наразі їх об’єднує одне – ненависть до знахабнілих ворогів, які перейшли усі межі людяності, і, звичайно ж, велике бажання вигнати їх з території України, здобувши остаточну перемогу.

 

 

 

Валерій Олександрович Бабич народився й виріс у Баштанці. У рідному місті закінчив школу, професійну освіту здобув у Новобузькому аграрному коледжі. Працював будівельником, паралельно виконував місію диякона помісної церкви Християн Віри Євангельскої. Пізніше отримав духовну освіту, навчаючись у Київському біблійному університеті на пастиря. Сім’янин, має дружину й двійко дітей.

Після початку повномасштабного вторгнення, коли місту загрожувала окупація, разом з товаришами став на його захист. 

 

Він каже, що обрати шлях воїна його змусило небажання бути під ярмом ворожого режиму. Як справжній громадянин своєї держави, сьогодні він бореться за її краще майбутнє в рядах Збройних сил України, адже хоче бачити її сильною і незалежною, а українців вільними від російської тиранії. 

– Я, як віруючий, міг би бути зі своєю родиною, але совість не дозволяла знаходитись вдома, коли країна потребувала порятунку. Хоча дуже сумую за сім’єю, бо вони зараз знаходяться далеко – за кордоном. Рішення вивезти рідних з країни прийняв після авіаобстрілу нашого мікрорайону. 

 

Авіаудари були настільки потужними, що частково зруйнували наш дім: вибуховою хвилею знесло дах. Двері, які відкривались назовні, залетіли всередину, стіни зрушились. Ми чудом врятувалися, адже знаходились всередині будинку. Син перші місяці після нашого від’їзду з міста, коли чув про Баштанку, помітно нервував і починав плакати, настільки глибокою виявилася ця травма. Будинок за допомогою адміністрації та церкви ми відновили: поставили новий дах, вікна, двері, зараз у ньому живуть батьки, але рани, нанесені війною, будуть загоюватися ще не один рік, – розповідає Валерій. 

 

22 березня Валерій змінив свій неофіційних статус добровольця на офіційний, записавшись до лав тероборони. Більшість з тих, хто проходить службу в 190 батальйоні, не отримували повісток, люди прийшли з почуття обов’язку, розуміючи, що рідний дім потребує захисту.

 

– Ми не вважаємо себе героями, – пояснює чоловік, – бо йшли не за орденами чи іншими нагородами, а захищати наш спільний дім, що опинився у смертельній небезпеці. Окрім військовослужбовців-тероборонівців та добровольців свою важливу лепту внесли фермери, підприємці, волонтери, монтери ліній інтернет-зв’язку, електрики, які попри обстріли ремонтували лінії елекропередач. Завжди на зв’язку був начальник Баштанської районної військової адміністрації Владислав Дмитрів (Владислав Дмитрів - голова Баштанської РДА), який також допомагав, вирішував важливі для тероборони питання. Хтось не шкодував свого транспорту, хтось займався волонтерством, випікав хліб, просто рубав дрова чи підвозив воду або приносив теплий одяг. Безмежно вдячні людям, які несли до місця базування 190 батальйону продукти харчування, котрі готували нам обіди. І коли після «зачистки» міста виснажені й голодні ми приходили до штабу тероборони і смакували гарячим борщем з салом і часником, то тоді нашими героями були кухарі, які його приготували й баштанчани, які принесли продукти.

 

Дуже вдячні сміливій жіночці, яка живе неподалік військової частини: обстріли, а вона несе тероборонівцям гарячий чай і каву. На жаль, ми не пам’ятаємо імен всіх учасників, але ніколи не забудемо їхньої підтримки, що була в той надскладний період вкрай важливою. Кожен учасник спільної справи став тією ланкою по звільненню нашої землі від окупантів, що привела до перемоги в битві за Баштанку.

 

Зараз Валерій з побратимами тримає оборону крайніх рубежів на Херсонщині і мріє про перемогу, аби знову об’єднатися зі своєю сім’єю, пригорнути до серця дітлахів, дружину, з якими, за можливості, що випадає не так часто, спілкується тільки в телефонному режимі. 

 

Юрій Олегович Сураєв народився у Новому Бузі, там зростав, закінчив школу, вступив до Новобузького педагогічного коледжу. Через рік навчання оформив академвідпустку й пішов на строкову службу в ЗСУ. Служив у сухопутних військах піхотинцем. Каже, що в армії почував себе, як риба у воді. Після звільнення з лав Збройних сил України завершив навчання, здобувши освіту вчителя початкових класів з правом викладання англійської мови. Другу освіту здобув в міжнародному університеті «Україна», де вивчав правознавство.

До початку повномасштабного вторгнення Юрій працював дорожником у Софіївському гранітному кар’єрі, але не полишав думки стати військовим. Тому у 2014 році записався контрактником-резервістом, щороку підвищував свою кваліфікацію на військових зборах. Велику роль у подальшому виборі професії зіграв батько, який мав військову підготовку, служив у розвідці і багато чому навчив сина. У 2019 році Сураєв Ю.О. підписав контракт на військову службу й працював при штабі в групі персоналу. Коли почалася війна, виявив бажання піти на фронт, де був переведений на посаду старшого стрілка. 

Зараз Юрій тимчасово виконує обов’язки заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. 

Каже, що на моральному рівні, маючи добрі знання з психології, допомагає хлопцям, адже буває нелегко і коли хтось із військовослужбовців потребує підтримки, Юрій завжди поруч. Бажання повертатися до штабу немає, бо відчув, що його призначення – бути з побратимами на полі бою й усіма силами разом з військовослужбовцями й батьком, який також воює, наближувати перемогу. 

Юрій живе мрією, щоб Росії в такому статусі, в якому вона зараз є, не було на карті світу. Адже вважає, що саме в Росії знаходиться корінь зла, яке треба знищити, щоб воно не відродилося знову. Каже, що по батьковій лінії в їхньому роду є кримські татари, тому, мабуть, по крові передалася зневага до росіян, які мало схожі на воїнів честі, як вони люблять себе пропагувати. 

– Покажіть з росіян тих, хто воює за ідею, їх просто немає. А наші хлопці готові життя покласти за рідну країну й за те, щоб очистити свою землю від знахабнілих нацистів, – переконаний військовослужбовець.

Юрій впевнений, що перемога буде за Україною, адже вмотивовані й сміливі українські воїни щодня клаптик за клаптиком звільняють землю від погані, виборюючи своє природне право - вільно жити на Богом даній землі, яку ніколи й нікому не віддадуть.

В душі – спортсмен, за обов’язком – військовий

Олександр Сергійович Козаченко доєднався до батальойну тероборони в середині березня. Після вторгнення військ російської федерації на територію України і окупації значних територій, він не міг бути осторонь трагічних для країни подій, а тим паче займатися своєю улюбленою справою, адже відчував потребу поповнити ряди захисників і разом з ними зробити все необхідне, аби не дати ворогам захопити інші території і завершити свої віроломні загарбницькі плани.

 

Олександр – корінний миколаївець, виховувався у звичайній міській родині. З дитинства вирізнявся цілеспрямованістю і великою працелюбністю, тому в його житті завжди був присутній спорт з численними змаганнями як в межах України, так і за кордоном. Юнак займався важкою атлетикою й виконував класичні вправи цього виду спорту – ривок і поштовх штанги. 

 

У 18-річному віці за плечима молодого спортсмена було немало значних досягнень, завдяки котрим йому присвоїли звання майстер спорту і включили до складу збірної України. Однак за станом здоров’я хлопець не пройшов медкомісію і не зміг більше займатися улюбленим видом спорту. 

 

Після цього він переключився на інший силовий вид спорту – пауерліфтинг (піднімання штанги в жимі лежачи). Також брав участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях. Виступаючи у категорії до 90 кг, став чемпіоном України й Світу. Рекорд Олександра, який ніхто в Україні не зміг перевершити, тримався три роки поспіль. Володіючи великою силою волі, призвичаєний до дисципліни, Олександр вирішив вступити до Миколаївського педагогічного університету на військову кафедру. Але на третьому курсі зрозумів, що не бачить себе військовим, тому покинув навчання.

 

Згодом зустрів свою другу половнику, одружився, народилася донька. Молодий чоловік продовжував улюблену справу, тренувався, працював тренером-реабілітологом, допомагав здійматися на ноги пацієнтам після оперативних втручань. 

 

Ранок 24 лютого, коли рашисти обстріляли Миколаєв, щасливі мирні дні змінилися на тривожні воєнні. Тоді, маючи багато знайомих спортсменів з різних країн, у тому числі з Росії, Білорусі, Придністров’я, він записав звернення в соціальній мережі «Інстаграм». Переповнений обуренням, розповів про ситуацію в рідному місті, наголосивши, що на відміну від інших, тисячі спортсменів в Україні не вийшли на тренування, бо Росія завдає ракетні удари по мирних містах. 

 

Наступного дня Олександр, не вагаючись, пішов до військкомату, але його не брали, бо не мав бойового досвіду. 

 

Однак обіцяли зателефонувати, якщо виникне потреба. Тоді разом з дружиною почали займатися волонтерством: діставали ліки й хірургічний матеріал для порятунку поранених, які потрапляли в БСМП; збирали й передавали теплі речі та продукти харчування для військовослужбовців. Олександр допомагав рятівникам розбирати завали будівель військової частини після бомбардувань рашистів, тоді побачив найжахливіші наслідки обстрілів – перших загиблих.

 

У середині березня Козаченка О.С. призвали. Він відвіз сім’ю в більш безпечне місце й пішов до військкомату. Там його командирували до 190 батальйону 123 бригади територіальної оборони Збройних сил України. Військовослужбовець певний час здійснював чергування на блокпостах за містом, перевіряв документи подорожуючих, зустрічав жителів Херсонщини та Снігурівщини, яким вдалося евакуюватися з окупованих територій. Також ніс службу у місті, допомагав розбирати завали зруйнованих будівель, зокрема й районної адміністрації.

 

Пізніше Олександра відправили до Миколаєва для підсилення оборони міста, де відразу з побратимами військовослужбовець пройшов бойове хрещення вогнем, потрапивши під масований ворожий обстріл. Потім воював на лінії фронту на херсонському напрямку, де отримав контузію. Після лікування знову став у стрій. Разом з товаришами по зброї давали відсіч «оркам» біля с-ща Широке. Військовослужбовець пізнав усі складнощі фронтового життя: холодні сирі бліндажі, постійні обстріли і найстрашніше – втрата друзів по зброї.

 

Незабутнє враження справила на Олександра та його побратимів Снігурівка й інші деокуповані населені пункти, де певний час господарювали загарбники. 

 

– Ми проводили стабілізаційні дії, зачищали територію від ворога, виявляли колобарантів. При обстеженні звільненої території гнітюче враження справили приміщення, де відбувались катування наших громадян; наявність масових могил, де поховані страчені окупантами військові й мирні люди. 

 

Тож однозначно, якби Баштанка не вистояла, пропустила ворога далі, її б чекала така ж участь, що й Снігурівку, – пояснює Олександр. 

 

Нині український воїн продовжує виконувати бойові завдання на території Херсонщини, і як усі мріє якнайшвидше вигнати ворога, щоб скоріше повернутися до рідної домівки, мирного життя, аби ростити донечку й займатися своєю обраною справою. Заради народу України і його майбутнього.

Максим Михайлович Кравченко прибув до військової частини у м.Баштанка на третій день від початку повномасштабного вторгнення ворога на територію України. Тут познайомився з командою мужніх і цілеспрямованих чоловіків, наділених лідерськими здібностями, які в потрібну мить разом з ним без вагань стали на захист міста.

 

Максим родом з Кривого Рогу, дитинство і юність пройшли у м. Казанка. Так склалося, що його виховували дідусь і бабуся, які заклали в хлопцеві жагу до знань і велике почуття справедливості, що вплинуло на подальший вибір життєвого шляху.

 

Після закінчення школи хлопець вступив до Харківського юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, де пройшов підготовку кадрів слідчих криміналістичних органів МВС України. У 2015 році, отримавши ступінь бакалавра, продовжив навчання в магістратурі за напрямком підготовки кадрів для органів юстиції України. 

 

По завершенню навчання працював за фахом правознавства, а потім слідчим у м. Миколаїв, паралельно здобуваючи другу вищу освіту в Українському державному університеті залізничного транспорту за напрямком логістика та вантажоперевезення.

 

Перед молодим дипломованим спеціалістом відкривалися широкі перспективи кар’єрного зростання, але внутрішнє переконання продиктувало інше – присвятити себе створенню міцної повноцінної сім’ї, чого так бракувало в його житті. 

 

Війна внесла свої непрохані корективи, порушила плани на майбутнє. Максим, як офіцер і справжній чоловік, без вагань прийняв рішення заради сім’ї, майбутнього й тих цінностей, про які мріяв, піти на військову службу.

 

– Найголовніший обов’язок, який повинен виконати чоловік, не перед кимось, а в першу чергу перед собою – стати на захист народу України, якому військовий дає присягу на вірність. Я вдячний долі, яка дала мені можливість виконувати свій обов’язок разом з чудовими людьми, справжніми лідерами, котрі стали моїми бойовими товаришами. Вони прибули в Баштанку з різних куточків, щоб в разі потреби віддати своє життя заради майбутнього наших дітей. 

 

Не ми розпочали цю війну, але ми повинні її закінчити, здобувши перемогу над злом і невіглаством, щоб нашим дітям не довелося нести цей тягар війни на собі.

 

Наразі ми віддалились від контактних боїв, виконуємо інші завдання, поставлені командуванням перед батальйоном, які в сукупності наближають нас до перемоги, – розповідає Максим.

 

Військовослужбовець переконаний, що історію обов’язково напишуть українці, адже вони приречені на перемогу.

 

– Українці – толерантний, миролюбний і гостинний народ, який знає за що б’ється, а росіяни – народ без ідеї. Ми обов’язково переможемо, бо боремося за майбутнє, а наші супротивники програють, бо вони воюють за минуле, погано пам’ятаючи уроки своєї історії, – переконаний Максим.

 

Як і сотні тисяч наших захисників він вносить свою безцінну лепту в загальну перемогу над ворогом заради процвітаючої і сильної України, у якій кожен житель почуватиме себе щасливим і в безпеці. Дякуємо тобі, український воїне, за рішучість, сміливість, самопожертву і жагу до перемоги!

 

Слава Україні і її захисникам!

 

Фото з відкритих джерел