Чиї імена носять вулиці населених пунктів після "декомунізації". Нові назви вулиць Баштанщини

27/07/2016

Згідно із розпорядженням голови Миколаївської облдержадміністрації від 21.05.2016 № 197-р "Про перейменування об’єктів топонімики та демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків" у місті Баштанка та селищі Лоцкине змінено назви деяких вулиць. Чиї імена носять вулиці населених пунктів Баштанщини після перейменування спробуємо розкрити у цьому матеріалі.

Отже, у селищі Лоцкине перейменовано дві вулиці, а саме: вулиця Гамарника тепер носить назву Івана Паторжинського, а вулиця Чубаря - Петра Дужого.

Паторжинський Іван Cергійович (03.03.1896, с.Петро-Свистунове Бахмутського пов. Катеринославської губ., тепер Вільнянського р-ну Запорізької обл. — 22.02.1960, м. Київ) — співак (бас), педагог, театральний діяч.

Навчався в Бахмутському духовному училищі та Катеринославській духовній семінарії. У 1922 році закінчив Катеринославську консерваторію (під керівництвом З. Малютіної). У 1922—1925 роках виступав у театральній трупі І. Колісниченка; у 1925—1935 — соліст Харківського оперного театру (у 1926 році — Одеського), у 1935—1952 роки — Київського державного академічного оперного театру ім. Т.Шевченка. Неодноразово гастролював за кордоном (1929 — у Німеччині, 1946 — у Канаді та CША). З 1946 року — професор Київської консерваторії, в якій викладав до 1960 року. У 1945—1954 роках — голова правління Українського театрального товариства. Лауреат Сталінської премії (1942), народний артист CРCР (з 1944).

Як виконавець відзначався яскравими вокальними даними, високою технікою співу і сценічною майстерністю. Виступав у численних оперних партіях, зокрема драматичних (Тарас Бульба — «Тарас Бульба» М.Лисенка; Трохим — «Наймичка» М.Вериківського; Cусанін — «Іван Cусанін» М.Глінки; Мельник — «Русалка» О.Даргомижського; Борис Годунов — «Борис Годунов» М.Мусоргського; Кончак і Володимир Галицький — «Князь Ігор» О.Бородіна; Кочубей — «Мазепа» П.Чайковського; Мефістофель — «Фауст» Ш.Гуно та ін.) і комедійних (Карась — «Запорожець за Дунаєм» C.Гулака-Артемовського; Виборний — «Наталка Полтавка» М.Лисенка; Дон Базіліо — «Cевільський цирульник» Дж.Россіні). Знімався у фільмах «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка» (реж. І.Кавалерідзе). З 1925 року виступав також як виконавець камерних творів (пісень, романсів) і народних пісень (здебільшого жартівливих та сатиричних).

Ім’я наявне в Постанові Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році».

Дужий Петро Атанасійович - (псевдо: «Опанас Скелястий», «Арсен Панасенко», «Григорій Граб», «Низовий», «В'ячеслав Романовський»; 7 червня 1916 — 24 жовтня 1997) — український письменник, з 1944 референт пропаганди ОУН, почесний громадянин міста Львова. Був включений у список 700 членів ОУН, які мали виконувати найвідповідальніші завдання. Петро Дужий символізує визвольний рух. Він присвятив своє життя боротьбі за незалежність України.

Навчався у Рава-Руській і Львівській гімназіях, Академії закордоннної торгівлі у Львові. Від 1932 - член Юнацтва ОУН. За політичну діяльність був ув’язнений у польських тюрмах (1934, 1938, 1939). У 1939-41 вчителював на Холмщині, входив до Томашівського повітового проводу ОУН. 1941-42 – учасник Похідної групи ОУН(б) - Північ, організаційний референт і заступник провідника ОУН(б) Південно-східних українських земель. 1943 заарештований ґестапо та засудженийдо страти, однак втік із в’язниці. Від 1944 - референт пропаганди Проводу ОУН самостійників-державників (СД) на Західно-українських землях, від 1945 - референт пропаганди Проводу ОУН СД. Організатор підпільного видавничого осередку «Зелений гай» на Львівщині. Член редколегій центрально видавництва ОУН і УПА, зокрема «Вісті» (1943), «Повстанець», «Вісті Української Інформаційної Служби», головний редактор журналу «Ідея і Чин» (усі - 1944-45). 4 червня 1945 заарештований і засуджений до розстрілу, заміненого на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у Воркутинських таборах (Російська Федерація).

Після звільнення на вимогу деяких урядів західних держав (осінь 1960 року) жив у Запоріжжі (під суворим наглядом), згодом – у Львові (працював на виробництві). У жовтні 1977 року Петра Дужого через рукописи заарештували увосьме. Були допити, обшуки, конфіскація друкарської машинки, книжок. Усе це стало причиною тяжкого серцевого стресу і, може, власне це й врятувало його ще від одного вироку. На початку 90-х років включився у громадсько-політітичне життя, став ініціатором видання часопису «Українська ідея і чин» (1998). Автор монографій «Степан Бандера – символ нації: Ескізний нарис про життя та діяльність провідника ОУН» (у 2-х т., 1996–97), «Генерал Тарас Чупринка» (1997), «Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин» (1998), збірки поезій «Біль і гнів» (1999), двотомника публіцистичних творів «Українська справа вчора і сьогодні» (2002–03; усі – Львів).

Але перенесені з юнацьких років нечувані муки, тюрми, знущання, приниження борця за волю України не могли залишитися безслідними. І після тяжкої хвороби 24 жовтня 1997 року Петро Дужий відійшов у вічність. Похований на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Завдяки старанням дружини Петра Дужого — Марії — славної українки, патріотки, яка також зазнала долі політв'язня комуністичних особливих концтаборів, побачили світ залишені ним неопубліковані твори, які ввійдуть до золотого фонду національно-визвольної боротьби українського народу XX століття.

Ім’я наявне в Постанові Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році».

У місті Баштанка вулицю Васляєва перейменовано на вулицю Підпільників ОУН, вулицю Ватутіна - на Дмитра Боровика, вулицю Горького - на Миколи Василенка, вулиця Баштанської республіки носить назву Героїв Небесної Сотні.

Боровик Дмитро Миронович (26 жовтня 1876, хутір біля села Булгаково, тепер село Новогеоргіївка, Баштанський район, Миколаївська область — 4 грудня 1920, Владивосток, РФ) — український громадський діяч на Далекому Східі (у Зеленому Клині), редактор і видавець першої української газети на Далекому Сході «Українець на Зеленому Клині», делегат 4 українських далекосхідних з'їздів, один із основоположників українського самостійницького руху на Далекому Сході. Входив до числа фундаторів товариства «Просвіта» та клубу «Українська хата» у місті Владивосток.

Василенко Микола Прокопович (2 (14) лютого 1866, Есмань, Чернігівська губернія, Російська імперія — 3 жовтня 1935, Київ, Українська СРР, СРСР) — український вчений-історик, громадський та політичний діяч. Член Товариства українських поступовців (ТУП). 1917 року — член Української Центральної Ради, куратор Київського шкільного округу, член Київського товариства старожитностей і мистецтв. За Гетьманату 1918 року — виконувач обов'язків отамана Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкритті українських університетів в Києві та Кам'янці-Подільському. Від 1920 року — співробітник Української академії наук (УАН). В 1921–1922 роках — голова-президент Української академії наук.

Всі новини →